И это пройдет

1:25PM - Обожнюю це кіно. Рідкісний випадок надзвичайної екранізації.

10:11PM

Расскажи мне, Женечка Ка, ровно ли растет эпителий у вас в Питсбурге?
Поведай, Жендосик Бо, какие там электоральные тенденции на Прорезной?
Вадико, Звереныш, само собой: как погодка в Москве?
Милый Мурис, король мурах, привезешь немного лунного серебра?
Давидушка, ну что там волны на Арамболе? Будет ли в четверг рынок в Мапусе?
Антимо, дорогой, сладко ли спит Везувий за твоим балконом?
Нинчо, батона, луна над Мтацминдой все так же безропотна? Карги!
Ненси, Ненси, сегодня в Чангмае...надеюсь ты просто жива.
Рамин, старик, ну, что там, открыли нашу шашлычную? Ставят ли там Боку?
Инор, Аслан, Гурам, будут ли сегодня танцы в "Аладаре"?
А ну, расскажите мне что-то хорошее, а не то напишу, как бывает на свете
с женщинами в 23 года, 1-ая беременность 36 недель, двусторонняя сливная пневмония,
преждевременная отслойка нормально расположенной плаценты, 23.11.09, 21:42.
А малыш, смотри-ка, хороший.

11:23PM

Сьогодні, чекаючи на потяг у метро, угледів на моніторі такий рухомий рядок: «Контактер з космосом Петро притягне здоров’я, вдачу і дуже багато грошей. Гарантія 100%». І, звісно, телефон. Тоді поміркував: гарантія 100 % - досить серйозна ймовірність успіху. Може дійсно варто його все покинути: цю дурнувату роботу, цю нескінченну біганину, цей непроглядний безперспективняк? Так почав думати, сидячи на лавці в череві столиці. Здоров’я й удача – ясно, але що ж я робитиму з тими "багатьма" грошима?

По-перше, вставатиму рано вранці і йтиму на базар купувати рибу - кожну рибину з ознаками життя. Висипатиму їх до цистерни з водою й вестиму до Буга під самий берег. Кидатиму до річки по одній, промовляючи щось персональне, людське, напутнє, а потім, безперечно, знов на базар - придбати весь мотлох у вбогих бабусь: квасолю, горіхи, петрушку, кріп, зморшкуваті яблука й підгнилі сливи, дрібну картоплю й пучки калини – нехитрі дарунки старечих садиб, розкладені на землі між калюжами. От тільки що з тим потім робити? Скоріше за все возитиму до інтернату на кухню, ще по дорозі візьму цукерок, печива, теплих шкарпеток і рукавиць.

Тут підійшов мій поїзд, але залізти до нього я не спромігся: товкнеча, лайка, зойки. Подумав: це мені Всесвіт подає знак, щоб добре все обмізкувати. Тому я знову сів на лавку і метикую.

Щомісяця я даруватиму тобі книжки. Старезні, рідкісні, жовтаві, естетичні, а між сторінками - обов’язковий квиток на двох, до місця, про яке у книзі йдеться, квитанція про сплату за готель у середмісті й оренду транспорту - щоразу нового: біплани, мотоцикли, пароплави, кінні діліжанси. А головне! Головне - я висипатимуся. Я спатиму до 8-ої..ні навіть до 9- ої ранку, а може й довше. Десь так. От буде кльово. Який там телефон...
Але тут знову підійшов мій поїзд. Знаєш, Пєтруша, нє сєрдісь, давай якось наступним разом, бо спізнюся на п'ятихвилинку - голову відірвуть.

9:23PM

Узимку весело й цікаво до нестями

Пускати пару і смоктати лід.

Блукати між будинків з димарями,

Полюючи на ялівцевий слід.

Узимку просто і природно, як ніколи,

Любити світло, берегти тепло.

Просити - на Андрія і Миколи.

Прощати, як Святвечір креслить шкло.

Узимку легко і безкарно приміряти

Самотність хвойди і байдужість трунаря,

Щоб шкірою до щему відчувати,

Як сніг летить у пастку ліхтаря.

10:10AM

А все же дядька он был яркий. Вспоминая первые дни в учебке, все выражали общее мнение: пожалуй, знаменитей экземпляра и не было. Однако, мне, романтичному идиоту, поступившему в военное училище из чистейшей наивности, он поначалу казался абсолютным антиподом образа офицера, который сложился из зачитанных до дыр отцовских книг и затертых кинопленок. А началось все просто.

9:49AM

Перед очима в плямах лихоманки

Всіма вітрилами затріпотів корвет.

Так хочеться померти від «іспанки».

Під дзвін гітар і стукіт кастаньєт.

 

Але пропасниця малює інші види.

Товкнеча, темрява, недоїдки і бруд.

Свинячий грип – дотепний жарт Феміди.

Правдива карма. Соломонів суд.

 

Нічні дзвінки тривожні, мутні ранки.

Без права сну мій дотик, зір і слух.

Невже не гідний спраглих вуст «іспанки»?

Фламенко, вогнище, спідниці, капелюх.

 

8:34PM - С днем рождения, дорогой!

Жене Ка и всем, кто должен был
быть рядом, но теперь очень далеко

Мне снился дождь с лицом уставшей чайки.

Он падал вверх. Зиял голодный клюв.

Исчез, от неба не дождавшись пайки.

Седым крылом по тучам полоснув.

 

И было чудо. Пестрых лент соцветье

На землю брызнуло началом всех начал.

Такая радуга бывает раз в столетье.

Фазан не прятался. Охотник не стрелял. 

9:46AM

Germania - smertelnaya toska.
Gadat' na kofe. Oprokinut' chashku.
Mne govorit: ty - ryba, ty - treska.
Plyvesh po Reinu s briukhom naraspashku.

Sukhoi narod. Poniushka tabaka.
V ruinah kolokol'ni brodit zvon.
Bezdomnyi strannik. Vidno na veka.
Im imia - grust'. Im imia - legion.

Ja zdes' chuzhoy do atomov kostey.
Kak stranno. Vrode ne k chemu pridratsia.
No budto skroen naspeh iz chastey.
Odnoy, chtob plakat', a drugoi smeiatsia.

Ja poliubil banalnosti, detali.
Molchat', ne dumat', slushat' i smotret'.
I gte-to radujus' tajkom svoey pechali.
I gde-to nravitsia bezuderzhno staret'.

Vot tolko son vse tot zhe - may na Buge.
Vyshnevim snegom dvor nash zamelo.
Zabottes', pomnite, molites' drug o druge.
Kak ziabko v Reine, s serdtsem nagolo.

7:33AM

Пан Нечитайло підказав прекрасну статтю

Можливо, писати про це зараз - дещо інфантильно та по-дурному, але дуже хочеться. Нехай проститься мені. Люди, дитинство та юність яких припали на занепад радянської доби, а зрілість співпала з епохою дикого капіталізму, мене зрозуміють. А ось жевжики, що закінчували школу після 2000-го - вже не дуже. Адже якраз в 90-х в країнах соцтабору відбувся найсвіжіший сплеск мілітарної активності, який зараз гидливо іменують епохою бандитизму, і приписують цьому періоду безліч не зовсім приємних епітетів.....infoporn.org.ua/2009/06/26/kolys%27_vony_buly_voyinamy#comments

11:06PM

     Як онук блискучого офіцера, як син неперевершеного бійця, як брат видатного п’ятиборця, як жертва радянської пропаганди, як підліток посттоталітарного періоду, я обожнюю фізичну досконалість, силу і неприховану маскулінність. Усі ті хемівсько - еллінські стереотипи. Одні кажуть: «ти грубий мужлан», інші – «прихований педераст». Цим ідіотам й не спаде на думку: у всьому винні Гомер, Куросава і Чейні. Роками проливаючи піт на татамі, фарбуючи кулаки на кров і слину, блукаючи найтемнішими провулками, повертаючись із гарячих точок, пізнаючи народження й смерть – тільки щойно, здається, вийшов на бажаний шлях, яким іще маю пройти. Чи встигну? Але Бог розробляє і тих, що від початку нагороджені геном абсолютної мужності.
       Дідо Іствуд колись промовляв до нас своєю зовнішністю, своїм мовчанням, а нині – своїми фільмами і ще чимось недосяжно - надприродним. «Навіщо тобі все це?», – питає старий негр у чорній шляпі  a-la Роккі Балбоа в «Крихітці на мільйон». «Навіщо? Купи собі дім. Пиши мемуари. Рибаль.» А він тоді каже, цей 80-річний псих, каже: «Люблю сморід спортзалу». І краще – ніяк не можна. Хто знає, той розуміє. У саме яблучко. Ранок. Промінь крізь грати. Лункі кроки. Кружальця пилу в кутках. Ледь помітно хитаються мішки. М’язи ще сонні, але поволі починаєш зігріватися, видихаєш з грудей нічне повітря, женеш геть настирливі нічні думки, а тіло просить: «ще, ще, ще». Потім, знесилений, стоїш під душем, теплі струмені уносять втому до отвору в підлозі. Грибок на стінах, колоті кахлі, мильна піна, а потім знов: запах борцівок, сальні жарти, міцні рукостискання. Люблю сморід спортзалу. Краще й не скажеш. Старий Клінт – справжнє чоловіче кіно, яке досить скоро, здається, не буде кому дивитися.

11:33AM - Жесть )

9:41PM - Мой герой

"Мужчины, уверенные в своей мужественности и внутренне уравновешенные, не станут открывать пинком дверь, обижать женщин и издеваться над геями. Это комплексы и эгоизм заставляют бездельничать, выдумывать себе врагов и постоянно ныть о собственных неудачах."

Клинт Иствуд

5:10PM - а це так, щоб гарною нотою завершити (дорвався до інету називається)

5:08PM - Из поразительного

4:15PM

Детка, брось. Это осень. 

Ни вздохом больше.

В кленах проседь

и ночи на роды дольше.

 

Ну а лето, что лето –

Ржавый ломаный грош.

Закатился и нету.

Был ли не разберешь.

 

Детка, брось. Не спеши.

Это тоже проходит.

Глянь – вокруг ни души.

Листопад хороводит.

 

Ни на что не похожая

Ты не слышишь. Ну что ж,

Ты ведь просто прохожая.

Просто мимо идешь.

3:55PM

Розкажи мені щось. Просто так, без мотиву.

Як обличчям в траву, як на плечі вода.

Босоніжки в руках, вечір, блискавку, зливу.

Розкажи, чи шкода?

 

Коли й так – не біда. 

Тих-да-да. Тих-да-да. 

 

Розкажи мені зараз. Розкажи мені тихо.

Я твій голос запишу на плівку зіниць.

Розкажи про любов, про розлуку, про втіху.

Про незручність полиць.

 

Зашморги залізниць.

Про в долоні синиць.

 

Розкажи мені все. Обіцяю забути.

Де зійду там не сходить ніхто зазвичай.

Пахнеш так...просто мушу твій голос почути.

Втім, забудь, не зважай.

 

Знаєш, відпочивай.

У підскляннику чай. 

 

Його станція. Вийшов. Стоїть на пероні.

Поїзд рушив. За ним майорить прапорець.

Тимчасовий, неплідний, на склі у вагоні. 

Консонанс двох сердець.

 

Я - німа, він - сліпець.

Насуває зима. Це кінець.

3:41PM

Вместо предисловия. Друзья, я б и рад написать что-нибудь: «про Парашу, радость нашу, султан, паркет, шпори». Да вот, все не складывается.

Мы уверенно вступаем в эпоху варварства. Новые персонажи крушат памятники, дорогие сердцу уходящих поколений. Минус мораль, минус честь и достоинство, минус элементарная культура. Горько, но это уже проходили. Странно другое, как легко новые Геростраты возводятся в ранг героев. Все-таки прошлое было более требовательным. Чтобы заслужить почет, окромя как раздолбать статую, требовалось в добавок выстоять натиск римской фаланги, пересечь под парусом океан, выкашлять легкие на холодный пол карцера или чего-нибудь похлеще.

Человек с откровенно шутовскими замашками в униформе священника (хотя фальшивая горностаевая мантия выдает его как минимум монаршьи претензии) без тени смирения на лице и вообще какого-то ни было намека на благость и святость машет кадилом, благословляя раба Божего, разбившего голову Ленину (на новые подвиги?). «Наш герой - Степан Бандера», - говорит он проходя мимо журналиста. Эпигон Фейги Хаимовны Каплан – дядька лет сорока с румяным лицом водителя овощевоза, естесно в глубоко национальной вышиванке, тупит ясные очи: «от хлопці кажуть: «герой- герой», а я себе героєм не счітаю».

Что это было, друзья? Хоть не включай те новости. Надеюсь, происки ФСБ. Очередной этап дискредитации украинцев среди украинцев. Иначе мне решительно ничего не понятно. Как эта нижеплинтусность возможна в стране, где еще какие-то два-три десятка лет назад четверо из пяти детей мечтали быть космонавтами. Уже молчу - врачами, полярниками, милиционерами. От идеализации союза я, поверьте, далек, но давно забытые словосочетания крепко саднят под ложечкой. Только вслушайтесь: «кружок авиамоделирования», «касса товарищеской взаимопомощи», «добровольная гражданская дружина». Или так: все, кто имеет третью группу крови срочно явиться...при задержании рецидивиста тяжело ранен...замерз в поле, направляясь к пациенту...детско-юношеская библиотека пополнилась новыми фондами...советский спутник вышел...Потому что планка, потому что ориентиры. Странно мне, горько.

Долгое время убеждал себя, что это было детство, которое по определению прекрасно. Однако, читая тоннами мемуары даже самых ярых противников режима,  убеждался - такой уникальной страны никогда не было и возможно не будет. Страны, с культом науки и образования, морали и альтруизма, профессионализма и стопроцентной отдачи. Страны, где взаправду победила интеллигенция. Страны с темным прошлым, светлыми идеями, ясным ликом и черной параллельной реальностью. И пусть не все получилось, но согласитесь - таки вектор.  Однако, речь не об этом. Наши герои – маркер культуры, образования, воспитания. Что-то утеряно, запущено, провалено.

Модель национальной озабоченности, созданная в начале прошлого века, не сработала даже тогда. Надеяться, что она сработает сейчас – мягко скажем,  легкомысленно. Взывать к тонким материям, каковым безусловно является чувство патриотизма, возможно лишь при определенном уровне восприятия, которое у большинства населения на сегодняшний день не выходит за пределы рефлекторных потребностей организма. Опять же, делать это в эпоху всепроникающего безразличия - неблагодарно, нерационально, нелепо. Надеюсь, все уже посмотрели свежайший ролик, как короткостриженный молодой человек на протяжении достаточно продолжительного времени скачет на голове какого-то хайрастого юноши у ратуши в центре Львова. Вокруг – масса людей. Все видят, любуются, вот кто-то даже заботливо заснял, как перед ним убивают человека. Блять, да я не говорю уже уебать по тыкве..., но впиться в горло, свалить, задергать, да хоть заорать: караул, человека убивают! Вот вам, блять, и Пьемонт, вот вам, блять, и национальная гордость. Это не на посольство ссать, не флаги жечь, не про «москалів на ножі» песни горланить. Вы спросите к чему это я, а к тому, что в проклятом уродском гнилом конченном совке – подобное было бы просто невозможно. И даже если бы случилось, то резонанс для отдельно взятой улицы, города, республики был бы запредельный. Хотя, о чем там говорить, все знают старую армейскую истину: «пошли хохлов бить, хохлы за своих не вписываются». Блять, да большего стыда и придумать-то сложно. Разве что еще про корову, которая у соседа сдохла: мелочь, а приятно. Простите мой французский, нервы ни к черту.

Не нужно воспитывать из детей украинцев. Они сами все поймут, сами выберут. Просто воспитайте в первую очередь людей. Любовь к Родине начинается не с вышиванки, не с ненависти к москалю, не с «этера» и «катэдры», а с «не бросать мусор под ноги», «уплатить за проезд», «защитить слабого», «уступить место женщине», «поделиться с нуждающимся», «не давать себя в обиду», «оценивать по делам, а не по цвету кожи». Или это необходимо (возможно?) только в тоталитарном обществе? Бескультурный, узколобый, зацикленный человек не принесет пользу ни своей семье, ни своему народу. Это и есть путь деструкции и ассимиляции. Доказывать человеку, что он украинец – все равно, что учить летать всех без исключения жителей зоопарка. Аиста воспитывай хоть бегемотом – он все равно полетит. А если б было по-другому мой сын никогда бы не спросил меня сегодня: «папа, почему, когда в школе утром играет гимн у меня на глаза наворачиваются слезы?».

 

3:16PM

Однозначно, Корч - єдина цікава людина, наближена до політики )
Отак спитай із ким би хотів поспілкуватися наживо - так просто без варіантів


****
"Ризикну припустити, що у слідчому ізоляторі №13 немає (і не може бути) нікого на ім'я Цадік Нахман, або Іван Мазепа. Бо саме Мазепа, а не Богдан є архетипом українського політика. Не тільки тому, що всі вони починають з Москвою, а конають з Литвою (в ХІV-XVI століттях саме Литва була збірним образом Заходу, як нині США) хоча західніше Молдови в Європу все одно не інтегруються, не тому, що найвищим проявом патріотизму завжди є “зрада в ім'я України”, а з тієї причини, що всі вони не стільки історичні постаті, скільки літературні персонажі."

*****

Ми можемо як завгодно гніватися на Ющенка за його незрозумілу політику, але там нема жодної політики — лише література. Й що надважливо — у світовій літературі це новий образ. Був Шейлок — жорстокий лихвар, проте замріяного банкіра не було в жодного Шекспіра. Це нове. Цікавими для літературної розробки можуть бути периферійні фігури: багатодітна Мата Харі (Катерина), Балога — власник замку в Карпатах (містична фігура).

http://www.bratstvo.info/bratstvo-text-17006.html

8:08PM - очень мне понятное

http://book-of-my-life.livejournal.com/148227.html?#cutid1

9:17PM - Настрій літа