И это пройдет

10:10AM

А все же дядька он был яркий. Вспоминая первые дни в учебке, все выражали общее мнение: пожалуй, знаменитей экземпляра и не было. Однако, мне, романтичному идиоту, поступившему в военное училище из чистейшей наивности, он поначалу казался абсолютным антиподом образа офицера, который сложился из зачитанных до дыр отцовских книг и затертых кинопленок. А началось все просто.

9:49AM

Перед очима в плямах лихоманки

Всіма вітрилами затріпотів корвет.

Так хочеться померти від «іспанки».

Під дзвін гітар і стукіт кастаньєт.

 

Але пропасниця малює інші види.

Товкнеча, темрява, недоїдки і бруд.

Свинячий грип – дотепний жарт Феміди.

Правдива карма. Соломонів суд.

 

Нічні дзвінки тривожні, мутні ранки.

Без права сну мій дотик, зір і слух.

Невже не гідний спраглих вуст «іспанки»?

Фламенко, вогнище, спідниці, капелюх.

 

8:34PM - С днем рождения, дорогой!

Жене Ка и всем, кто должен был
быть рядом, но теперь очень далеко

Мне снился дождь с лицом уставшей чайки.

Он падал вверх. Зиял голодный клюв.

Исчез, от неба не дождавшись пайки.

Седым крылом по тучам полоснув.

 

И было чудо. Пестрых лент соцветье

На землю брызнуло началом всех начал.

Такая радуга бывает раз в столетье.

Фазан не прятался. Охотник не стрелял. 

9:46AM

Germania - smertelnaya toska.
Gadat' na kofe. Oprokinut' chashku.
Mne govorit: ty - ryba, ty - treska.
Plyvesh po Reinu s briukhom naraspashku.

Sukhoi narod. Poniushka tabaka.
V ruinah kolokol'ni brodit zvon.
Bezdomnyi strannik. Vidno na veka.
Im imia - grust'. Im imia - legion.

Ja zdes' chuzhoy do atomov kostey.
Kak stranno. Vrode ne k chemu pridratsia.
No budto skroen naspeh iz chastey.
Odnoy, chtob plakat', a drugoi smeiatsia.

Ja poliubil banalnosti, detali.
Molchat', ne dumat', slushat' i smotret'.
I gte-to radujus' tajkom svoey pechali.
I gde-to nravitsia bezuderzhno staret'.

Vot tolko son vse tot zhe - may na Buge.
Vyshnevim snegom dvor nash zamelo.
Zabottes', pomnite, molites' drug o druge.
Kak ziabko v Reine, s serdtsem nagolo.

7:33AM

Пан Нечитайло підказав прекрасну статтю

Можливо, писати про це зараз - дещо інфантильно та по-дурному, але дуже хочеться. Нехай проститься мені. Люди, дитинство та юність яких припали на занепад радянської доби, а зрілість співпала з епохою дикого капіталізму, мене зрозуміють. А ось жевжики, що закінчували школу після 2000-го - вже не дуже. Адже якраз в 90-х в країнах соцтабору відбувся найсвіжіший сплеск мілітарної активності, який зараз гидливо іменують епохою бандитизму, і приписують цьому періоду безліч не зовсім приємних епітетів.....infoporn.org.ua/2009/06/26/kolys%27_vony_buly_voyinamy#comments

11:06PM

     Як онук блискучого офіцера, як син неперевершеного бійця, як брат видатного п’ятиборця, як жертва радянської пропаганди, як підліток посттоталітарного періоду, я обожнюю фізичну досконалість, силу і неприховану маскулінність. Усі ті хемівсько - еллінські стереотипи. Одні кажуть: «ти грубий мужлан», інші – «прихований педераст». Цим ідіотам й не спаде на думку: у всьому винні Гомер, Куросава і Чейні. Роками проливаючи піт на татамі, фарбуючи кулаки на кров і слину, блукаючи найтемнішими провулками, повертаючись із гарячих точок, пізнаючи народження й смерть – тільки щойно, здається, вийшов на бажаний шлях, яким іще маю пройти. Чи встигну? Але Бог розробляє і тих, що від початку нагороджені геном абсолютної мужності.
       Дідо Іствуд колись промовляв до нас своєю зовнішністю, своїм мовчанням, а нині – своїми фільмами і ще чимось недосяжно - надприродним. «Навіщо тобі все це?», – питає старий негр у чорній шляпі  a-la Роккі Балбоа в «Крихітці на мільйон». «Навіщо? Купи собі дім. Пиши мемуари. Рибаль.» А він тоді каже, цей 80-річний псих, каже: «Люблю сморід спортзалу». І краще – ніяк не можна. Хто знає, той розуміє. У саме яблучко. Ранок. Промінь крізь грати. Лункі кроки. Кружальця пилу в кутках. Ледь помітно хитаються мішки. М’язи ще сонні, але поволі починаєш зігріватися, видихаєш з грудей нічне повітря, женеш геть настирливі нічні думки, а тіло просить: «ще, ще, ще». Потім, знесилений, стоїш під душем, теплі струмені уносять втому до отвору в підлозі. Грибок на стінах, колоті кахлі, мильна піна, а потім знов: запах борцівок, сальні жарти, міцні рукостискання. Люблю сморід спортзалу. Краще й не скажеш. Старий Клінт – справжнє чоловіче кіно, яке досить скоро, здається, не буде кому дивитися.

11:33AM - Жесть )

9:41PM - Мой герой

"Мужчины, уверенные в своей мужественности и внутренне уравновешенные, не станут открывать пинком дверь, обижать женщин и издеваться над геями. Это комплексы и эгоизм заставляют бездельничать, выдумывать себе врагов и постоянно ныть о собственных неудачах."

Клинт Иствуд

5:10PM - а це так, щоб гарною нотою завершити (дорвався до інету називається)

5:08PM - Из поразительного

4:15PM

Детка, брось. Это осень. 

Ни вздохом больше.

В кленах проседь

и ночи на роды дольше.

 

Ну а лето, что лето –

Ржавый ломаный грош.

Закатился и нету.

Был ли не разберешь.

 

Детка, брось. Не спеши.

Это тоже проходит.

Глянь – вокруг ни души.

Листопад хороводит.

 

Ни на что не похожая

Ты не слышишь. Ну что ж,

Ты ведь просто прохожая.

Просто мимо идешь.

3:55PM

Розкажи мені щось. Просто так, без мотиву.

Як обличчям в траву, як на плечі вода.

Босоніжки в руках, вечір, блискавку, зливу.

Розкажи, чи шкода?

 

Коли й так – не біда. 

Тих-да-да. Тих-да-да. 

 

Розкажи мені зараз. Розкажи мені тихо.

Я твій голос запишу на плівку зіниць.

Розкажи про любов, про розлуку, про втіху.

Про незручність полиць.

 

Зашморги залізниць.

Про в долоні синиць.

 

Розкажи мені все. Обіцяю забути.

Де зійду там не сходить ніхто зазвичай.

Пахнеш так...просто мушу твій голос почути.

Втім, забудь, не зважай.

 

Знаєш, відпочивай.

У підскляннику чай. 

 

Його станція. Вийшов. Стоїть на пероні.

Поїзд рушив. За ним майорить прапорець.

Тимчасовий, неплідний, на склі у вагоні. 

Консонанс двох сердець.

 

Я - німа, він - сліпець.

Насуває зима. Це кінець.

3:41PM

Вместо предисловия. Друзья, я б и рад написать что-нибудь: «про Парашу, радость нашу, султан, паркет, шпори». Да вот, все не складывается.

Мы уверенно вступаем в эпоху варварства. Новые персонажи крушат памятники, дорогие сердцу уходящих поколений. Минус мораль, минус честь и достоинство, минус элементарная культура. Горько, но это уже проходили. Странно другое, как легко новые Геростраты возводятся в ранг героев. Все-таки прошлое было более требовательным. Чтобы заслужить почет, окромя как раздолбать статую, требовалось в добавок выстоять натиск римской фаланги, пересечь под парусом океан, выкашлять легкие на холодный пол карцера или чего-нибудь похлеще.

Человек с откровенно шутовскими замашками в униформе священника (хотя фальшивая горностаевая мантия выдает его как минимум монаршьи претензии) без тени смирения на лице и вообще какого-то ни было намека на благость и святость машет кадилом, благословляя раба Божего, разбившего голову Ленину (на новые подвиги?). «Наш герой - Степан Бандера», - говорит он проходя мимо журналиста. Эпигон Фейги Хаимовны Каплан – дядька лет сорока с румяным лицом водителя овощевоза, естесно в глубоко национальной вышиванке, тупит ясные очи: «от хлопці кажуть: «герой- герой», а я себе героєм не счітаю».

Что это было, друзья? Хоть не включай те новости. Надеюсь, происки ФСБ. Очередной этап дискредитации украинцев среди украинцев. Иначе мне решительно ничего не понятно. Как эта нижеплинтусность возможна в стране, где еще какие-то два-три десятка лет назад четверо из пяти детей мечтали быть космонавтами. Уже молчу - врачами, полярниками, милиционерами. От идеализации союза я, поверьте, далек, но давно забытые словосочетания крепко саднят под ложечкой. Только вслушайтесь: «кружок авиамоделирования», «касса товарищеской взаимопомощи», «добровольная гражданская дружина». Или так: все, кто имеет третью группу крови срочно явиться...при задержании рецидивиста тяжело ранен...замерз в поле, направляясь к пациенту...детско-юношеская библиотека пополнилась новыми фондами...советский спутник вышел...Потому что планка, потому что ориентиры. Странно мне, горько.

Долгое время убеждал себя, что это было детство, которое по определению прекрасно. Однако, читая тоннами мемуары даже самых ярых противников режима,  убеждался - такой уникальной страны никогда не было и возможно не будет. Страны, с культом науки и образования, морали и альтруизма, профессионализма и стопроцентной отдачи. Страны, где взаправду победила интеллигенция. Страны с темным прошлым, светлыми идеями, ясным ликом и черной параллельной реальностью. И пусть не все получилось, но согласитесь - таки вектор.  Однако, речь не об этом. Наши герои – маркер культуры, образования, воспитания. Что-то утеряно, запущено, провалено.

Модель национальной озабоченности, созданная в начале прошлого века, не сработала даже тогда. Надеяться, что она сработает сейчас – мягко скажем,  легкомысленно. Взывать к тонким материям, каковым безусловно является чувство патриотизма, возможно лишь при определенном уровне восприятия, которое у большинства населения на сегодняшний день не выходит за пределы рефлекторных потребностей организма. Опять же, делать это в эпоху всепроникающего безразличия - неблагодарно, нерационально, нелепо. Надеюсь, все уже посмотрели свежайший ролик, как короткостриженный молодой человек на протяжении достаточно продолжительного времени скачет на голове какого-то хайрастого юноши у ратуши в центре Львова. Вокруг – масса людей. Все видят, любуются, вот кто-то даже заботливо заснял, как перед ним убивают человека. Блять, да я не говорю уже уебать по тыкве..., но впиться в горло, свалить, задергать, да хоть заорать: караул, человека убивают! Вот вам, блять, и Пьемонт, вот вам, блять, и национальная гордость. Это не на посольство ссать, не флаги жечь, не про «москалів на ножі» песни горланить. Вы спросите к чему это я, а к тому, что в проклятом уродском гнилом конченном совке – подобное было бы просто невозможно. И даже если бы случилось, то резонанс для отдельно взятой улицы, города, республики был бы запредельный. Хотя, о чем там говорить, все знают старую армейскую истину: «пошли хохлов бить, хохлы за своих не вписываются». Блять, да большего стыда и придумать-то сложно. Разве что еще про корову, которая у соседа сдохла: мелочь, а приятно. Простите мой французский, нервы ни к черту.

Не нужно воспитывать из детей украинцев. Они сами все поймут, сами выберут. Просто воспитайте в первую очередь людей. Любовь к Родине начинается не с вышиванки, не с ненависти к москалю, не с «этера» и «катэдры», а с «не бросать мусор под ноги», «уплатить за проезд», «защитить слабого», «уступить место женщине», «поделиться с нуждающимся», «не давать себя в обиду», «оценивать по делам, а не по цвету кожи». Или это необходимо (возможно?) только в тоталитарном обществе? Бескультурный, узколобый, зацикленный человек не принесет пользу ни своей семье, ни своему народу. Это и есть путь деструкции и ассимиляции. Доказывать человеку, что он украинец – все равно, что учить летать всех без исключения жителей зоопарка. Аиста воспитывай хоть бегемотом – он все равно полетит. А если б было по-другому мой сын никогда бы не спросил меня сегодня: «папа, почему, когда в школе утром играет гимн у меня на глаза наворачиваются слезы?».

 

3:16PM

Однозначно, Корч - єдина цікава людина, наближена до політики )
Отак спитай із ким би хотів поспілкуватися наживо - так просто без варіантів


****
"Ризикну припустити, що у слідчому ізоляторі №13 немає (і не може бути) нікого на ім'я Цадік Нахман, або Іван Мазепа. Бо саме Мазепа, а не Богдан є архетипом українського політика. Не тільки тому, що всі вони починають з Москвою, а конають з Литвою (в ХІV-XVI століттях саме Литва була збірним образом Заходу, як нині США) хоча західніше Молдови в Європу все одно не інтегруються, не тому, що найвищим проявом патріотизму завжди є “зрада в ім'я України”, а з тієї причини, що всі вони не стільки історичні постаті, скільки літературні персонажі."

*****

Ми можемо як завгодно гніватися на Ющенка за його незрозумілу політику, але там нема жодної політики — лише література. Й що надважливо — у світовій літературі це новий образ. Був Шейлок — жорстокий лихвар, проте замріяного банкіра не було в жодного Шекспіра. Це нове. Цікавими для літературної розробки можуть бути периферійні фігури: багатодітна Мата Харі (Катерина), Балога — власник замку в Карпатах (містична фігура).

http://www.bratstvo.info/bratstvo-text-17006.html

8:08PM - очень мне понятное

http://book-of-my-life.livejournal.com/148227.html?#cutid1

9:17PM - Настрій літа

3:28PM

Сумашедший месяц. С утра до ночи на работе.
В роддоме - все предельно ясно, а тут - все заново учишь.
И. дома с книжками консультирует по телефону, манюсик скучает, уроки сам делает. Ем на ходу. Сплю на ходу.
Тяжеленные женщины. Одна за одной. Вот и сегодня 13 недель беременности - впервые выявленный рак щитовидки.
Хотел уже было сесть беседовать, а по коридору идет сестра с букетом. Говорит: "знаете, доктор, у Алены день рождения" и улыбается.
Будьте все здоровы, дорогие. Храни Вас Бог.

12:53AM

Я не знаю напевне, куди заведе цей ланець із рим.

В античному світі неодмінно б побачив Рим,

проте той - вже не той, але менше з тим.

Професор казав: варто вийти на шлях,

Хто не стримає ніг, того трафить шляк.

 

Коли б народився в рибальськім містечку біля Марселя,

Мав би човна, капелюха, кошик з лози, павука на стелі.

З ним би вітався, повертаючись до оселі.

А одного разу знайшов би браслет

З написом: Антуан Марі де Сент.

 

А могло б поталанити із батьками в 20-их. Серце Баварії.

Садочок. Школа. Курси пілотів. Аси люфтваффе – арії.

Рейд. Чорна цятка. Знічев’я шмальнув. Аварія.

Фоторозвідник «Лайтнінг» падає в океан.

У кабіні всміхається Жан-Батіст Антуан.

 

Але ж історія не терпить умовного способу, як відомо.

Змалку ріс у країні чудес, що померла від перевтоми.

У радянських республіках скрізь почувавсь, як вдома.

Бо ледь не в кожній провінційній дірі

На полицях книгарень знаходив Екзюпері.

 

От і точка, про котру несміливо згадав на початку.

Життя дивне: щойно почав, а вже мусиш ставити крапку.

Письменник, рибалка, пілот і хлопчик – чорнильні цятки

В щоденнику мешканця Б-шість-один-два.

Захід сонця. Вовняний шалик. Сивая голова.

 

10:23PM

Небо Флоренции синее.

Платье на женщине красное.

Чувства мои очень сильные.

Мысли мои слишком ясные.

 

Женщина рыжая, свежая,

Из молока топленого.

Что отыщу под одеждою?

Сладкого ли, соленого?

 

Тосканская ночь бесконечная

Пахнет лавандой и мятою.

Краше, чем подвенечное

Платье на женщине смятое.

 

Сон еще здесь, но заметно

Утро ползет на стену.

Вспомнить пытаюсь тщетно:

Мадонну ли? Магдалену?

 

Пустое. Свет - белый, грубый.

Сквозь сумрак не различимо:

Что грудь не находят губы,

Что губы к ногам - все мимо.  

 

Небо Флоренции синее.

Пахло лавандой и мятою.

Тихо качалась в инее

Тень снегиря распятая.

1:14AM

Дивна історія сталася зі мною сьогодні.

Хоча, якщо розібратися - нічого особливого.

Я йшов звичайним маршрутом додому,

а якийсь перехожий промовив (чи не до мене?):

«наше Одінцово, как ваши пол-Вінніци».

І знати б чому ця новина так грузько засіла

мені в голові, але решту дороги я йшов і все думав:

що ж воно за місто таке, де досі не був (і чи буду)?

Пів-Вінниці - казав незнайомець сиріч половина.

Щиро люблю росіян, тому, сподіваюся - краща.

Отже там мають бути свої: «Париж», «Робін Гуд»,

«Єрусалимка», «Камчатка», «Масив», «Ліверпуль»,

«Дурка», «Фанатка», ще може «Цукерка», от лихо -

це ж тільки якась п’ятина у кращому випадку.

Є ще звичайно «Слов’янка», «Чорнобиль», «Корея»,

«Варшава», «Замостя», «Тяжилів», «Вишня» і «Старуха»,

але ж їхня присутність зруйнує єдиним дотиком

увесь світлий образ оспіваних вечорів Підмосков’я.

Тож може він мав на увазі не площу, а мешканців?

Якщо так, то яку половину? Певне, знов таки, кращу.

Але ж піди знай, якій віддає перевагу. Коли по пояс,

то зручно проходити під турнікети, не сплачуючи.

Коли вертикально – розминатися в дверях у кнайпі.

В останньому випадку вислів «знаходити половину»

набуде цілком конкретного і практичного сенсу.   

Окрім того, це дозволить заощадити на виробництві

одягу, їжі і окулярів, оскільки їх обсяг скоротиться вдвічі,

а проблема «сіамських близнюків» - вирішуватиметься

безкровно – переселенням до Хімок, Лобні чи Марка.

Хоча я не певен, може й вони є чиїмось третинами?

Аж тут подумалося, раптом перехожий мав на увазі

щось набагато інше. Одразу уявив собі дивне місто,

де жваві половинки трамваїв бігають єдиною рейкою,

а півкота на півґанку п’є молоко з половинки блюдця,

де до півпляшки червоного міцного беруть лише півсирка

чи півконсерви «кілька в томаті», щоб пом’янути напівдруга

попід напівберезою чи що там у них зростає, тобто напівіснує,

як і напівкохання, напівправда, напіврадість, але з іншого боку:

напівбіль, напівострах, напівсум. Тоді одна моя половина каже:

«це міг би бути цікавий компроміс», інша: «не забудь купити хліба».

Врешті дійшли цілком переконані, що нема чого їхати в те Одінцово.